Мовчання дзвонів

Україна. Історії війни
Інна Рогоза
Повідомлень: 1
З нами з: Суб квітня 02, 2022 12:34 pm

Мовчання дзвонів

Повідомлення Інна Рогоза » Нед квітня 03, 2022 8:07 am

Я хочу розказати дещо особисте, через що побачила свою країну та наших людей з дивної, екстремальної та гіркої точки зору. Але Бог не посилає людині більшого іспиту, ніж вона може витримати, тому віра в те, що мине цей страшний час війни тримає не тільки мене, а і весь мій мужній народ.

Так вийшло, що перші сирени повітряних тривог у мене злилися із сиреною швидкої допомоги, адже у перші дні війни я потрапила в кардіологію Олександрійської лікарні і мала можливість спостерігати, як працюють наші медпрацівники. Всі – і лікарі, і медсестри і інтерни і санітарки.
Я сама донька лікаря, яка народила мене майже у 50-т років і пройшла війну. І навіть у страшному сні, слухаючи її розповіді про Другу світову, я не могла уявити собі, що на долю нашого покоління випаде такий страшний іспит, як війна. Безглузда. Жорстока. Кривава та безпощадна.
Отже - у лікарні мене здивувало велика кількість зовсім юних медиків – студентів та інтернів. І зворушила та вразила їх мужність та професіоналізм, який вони проявляли незважаючи на постійні повітряні тривоги. Ніхто з них, (майже дітей за віком) – не панікував, не бігав в укриття і не залишав пацієнтів.

Єдине, що вони робили – перекатували ліжка із хворими на іншій бік коридору – адже лікарня стоїть на горі і вікна того боку корпусу,куди нас відвозили – впритул притискалися до гори. Куди самі потім дівалися медики – я не бачила, але мені було дуже цікаво.
Адже наш поверх вони не покидали точно.

І ось під час однієї з таких сирен я побачила дивовижну картину (хоча вставати з інфарктом мені було категорично заборонено) – я пішла по коридору і побачила відчинені двері великої та довгої кімнати, де під вікнами стояли зсунуті впритул один до одного, столи. А на них – наче білі пташки на гілці дерева , в медичних халатах сиділи всі лікарі та інтерни і… молилися.
Я завмерла. Страх – це нормальна реакція людини на загрозу. І кажуть – під час війни не існує атеїстів. Але то видовище, що я тоді побачила – мене дуже вразило.
Вони молилися не за себе – за коханих, за рідних, за країну, за перемогу…
А біля вікна стояла одна дівчинка – ну, зовсім юна. Вона стривоженими очима дивилася у вікно на церкву, що розташована на території лікарні і чиї куполи проглядалися у вікно.
І дівчинка так беззахисно озирнулася до колег та каже – «вони мовчать… чому вони мовчать… Дзвони? Невже вони замовкли назавжди?».
А один з хлопчиків їй відповів – вони не мовчать… вони ховають нас у тиші захисту, адже вони знають те, що ми поки не знаємо, але у що віримо – у перемогу…

Це так двозначно прозвучало – віра у перемогу…. Перемогу чого? У війні? Перемогу добра? Любові? Всеосяжної Віри у Божий захист?...
Я сама тоді, ховаючись в коридорі, заплакала…
Якими ж вони були прекрасними ці діти-медики… у своїй вірі та силі юності. У надії на щасливе життя.
Це вже потім я дізналася, що вони навіть, не уходили додому із першого дня початку війни – там і жили у лікарні кілька тижнів… адже було багато хворих, поранених, травмованих – і медики були поруч із кожним… кожну хвилину… не тому, що вони військовозабов'язані… а просто тому, що українці допомагали українцям. Це людяність… просто людяність…

Я схиляю голову перед українськими лікарями, яким після страшної пандемії випало на долю під обстрілами возити у швидких хворих, рятувати, лікувати, заспокоювати та… молитися… коли покидають людські сили – розмовляти із Богом… Як та дівчинка біля вікна під час обстрілу Києва… вона тоді душею притулилася до Бога, бо шукала захисту.
І я ніколи її не забуду . Ніколи.

Повернутись до “Україна. Історії війни”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість

Наши сайты